Вдихаю радість зустрічі - видихаю кохання

Усім привіт!

Завершилася моя поїздка до міста, де я народилася, в якому прожила без переїздів все своє життя - Маріуполь. Я вже розповіла у своїх дописах, які дорогі місця я відвідала - це сквер "Веселка", який знаходився за п'ять хвилин ходьби та узбережжя Азовського моря за п'ятнадцять хвилин ходьби.

У сьогоднішньому дописі я розповім про відвідини храму, прихожанином якого був мій синок Ванечка, невістка та донька Вані. У цьому храмі хрестили Анечку, мою онучку, співала в церковному хорі невістка, соборували, причащали та відспівували синочка Івана.

Раніше в інтернеті можна було знайти адресу храму в Україні, сьогодні вже в інтернеті читаю:

Свято-Володимирський храм знаходиться на мкр. Східний р. Маріуполя ДНР, вул. Київська, 52. Настоятель Храму протоієрей Михайло Красулін. Ось так повернулося життя, боляче усвідомлювати, що це зараз не українське місто. ...((

Свято-Володимирський храм

Але настоятеля храму я дуже поважаю, коли приїжджаю, йду до храму, замовляю всім своїм померлим рідним - панахиду та сорокаусти, щоб після від'їзду - за батьків, брата, сина молилися 40 днів...

Там, де я зараз живу, церква найчастіше закрита та, що недалеко, а в собор далеко.

Тому за планом у мене було обов'язкове відвідування цвинтаря та собору, з яким я пов'язана за долею. Михайло соборував і мою маму колись, брат привозив його до лежачої мами додому. Михайло благословляв мою першу книгу "Абетка духовності", яка вийшла давно після вивчення праць старців, поїздок святими місцями до Криму. Цю книгу я написала для уроків християнської етики.

Для викладання цього факультативного курсу зі шкільного компонента я пройшла та закінчила курси з християнської етики, одним із викладачів курсу був наш друг – священик Ігор, ми у нього часто були в гостях удома, його дружина – моя учениця, тоді її в селі Козацькому називали матінкою Наталією. Такий документ мені видали

Уроки відвідували священики храмів. За кожною школою був закріплений священик. Це було відродження духовності у місті.

Звичайно перед самим від'їздом ми відвідали цвинтар, я наревілася на могилах чоловіка та сина, почитала молитви про всіх померлих родичів, за загиблих друзів та вчителів у Маріуполі, згадала, звичайно, про сто тисяч мирних громадян, які загинули під час облоги Маріуполя. Завітали ми й на могилки батьків, мого брата Михайла... Світла їм усім пам'ять...

Увечері ми всі поїхали до грецького села, де живуть у чужому будинку наші свати, невістка та моя онука. Будинок залишили сватам друзі, вони поїхали до Канади, сказали – живіть, доки не отримаєте свою квартиру. Мої свати – греки. Вони нас зустріли смачними чебуреками, накритим столом) Але головна радість для мене - це спілкування з онукою, Ванечкиною донькою... Поки всі сиділи за столом, вона мене повела в будинок, там ми з нею розмовляли в "секретній кімнаті", записували один для одного пісеньки на пам'ять, грали з котятами, які народилися в їх дворі. Разом з мамою котів - десять)! Більш, ніж у нас зараз))

Це я з Анюткою у дворі будинку.

Це мій старший онук (син моєї дочки) з моєю молодшою внучкою. Онук зрістом вище 1м 90см, тому Анютка постійно підходила до мене і просила: "Нехай Даник підніме мене на руках" ... Данік з радістю виконував прохання маленької сестрички.

Анютка показувала мені альбоми з фотографіями тата Вані та говорила: "Це мій рідний татко Ванечка"... Вечір пролетів швидко, як і вся поїздка до рідного міста. Я зустрілася і з однокласницями, і з подругою, у якої ми з чоловіком жили на квартирі колись давним-давно.
З директором школи, у якій нещодавно вмерла мама та чоловік. Він у нашій школі працював тренером з футболу. Серце не витримало, в нього загинув синок , який був в ВСУ...
Двічі зустрілися із онукою. Враження, що я вдихнула радість, а видихнула - любов...

Дякую всім моїм друзям за підтримку...До нових зустрічей!